Ви колись просинались о 5-ій ранку? Для мене це було вперше. Я спокійно спала, мала прокинутися о шостій, бо треба ж у школу йти. Але прокидаюсь о 5-ій ранку від телефонного дзвінка.
Знаєте, зараз я перебуваю в безпечнішому місці, ніж Київ, Харків, Маріуполь, Суми… На жаль, в багатьох людей деколи виникають думки про те, що «мені соромно за те, що хтось не в такій безпеці». Уявляєте собі такі відчуття? О, це жахливе відчуття… Не хочеться розказувати, де ти. Хочеться бути на рівні з усіма.
Але той найжахливіший день, коли мені о 5-ій ранку зателефонувала подруга зі словами: «Марто, там Київ бомблять!». В мене від спогадів сльози на очі навертаються. Це найнайнайстрашніше відчуття, яке не побажаєш нікому. Ми збирали речі, боялися, зносили все в підвал, квапилися. В один момент зірвалися та поїхали на Захід. Та дорога була найстрашніша. Ми їхали 15 годин! Я молилася кожну хвилину. Страх за себе, своїх рідних, друзів, знайомих, ворогів, незнайомих..
Кожного дня помирають одиниці, десятки, сотні людей. Чоловіки, жінки, бабусі, дідусі, ДІТИ!!! Всі! Хочеться плакати за кожною людиною. Це ті, з якими ти ніколи не був знайомий, ті, яких ти ніколи не бачив, ті, про яких ніколи не знав. Але тепер почув. І більше нічого. Вже не познайомишся. Вже не зустрінеш.
Вже не побачиш. Вже не почуєш.
Я знала, що буде війна. Багато, хто знав… Уявляєте собі, ще за два місяці до війни ми здогадувалися, що вона буде? За місяць до війни я почала трохи збирати речі. За два тижні до війни ми з мамою зібрали валізи. За тиждень до війни я гадала, що готова. Але це не так. 23 лютого ввечері ми гуляли з подругою й уже знали, що скоро все станеться. Кожен раз прощалися зі словами: «сподіваюсь, що ми ще побачимося» й сміялися. Ніч була неспокійна, я не могла заснути. А вже наступного ранку, менше, ніж через 10 годин, життя кожного українця перевернулося з ніг на голову.
Я прокидаюсь від телефонного дзвінка подруги зі словами «Марта, там, у Києві, стріляють!» Я не вірю, перепитуюсь в неї ще раз, але вона каже, що це правда… Війна почалася… Я в потрясінні, нічого не розумію, йду до батьків. Мама каже мені, щоб я не хвилювалась та йшла спати. Ми живемо за Києвом і було трохи безпечніше. Звісно, я пішла, але заснути з того моменту вже не могла. Через деякий час я справді чую вибух! Один, другий, третій… Батьки прибігають і будять нас зі словами: «Збирайте найважливіші речі». Самі вони заносили все до підвалу. Минає трохи часу, перша паніка зникає, ми снідаємо, я навіть йду трохи погуляти з подругою.
Я була, напевно, тією людиною, яка прочитала за перші дні більше новин за всіх моїх рідних. Я весь час жила так: новини, сльози, новини, обійми, тривожні листування з друзями, новини, потрясіння, сльози, стрес, обійми… Я не можу досі повірити, що зараз відбувається те, про що я читала в підручниках з історії.
У нас така гарна Україна! Усі міста, села неймовірні! Харків, Ірпінь, Маріуполь, Буча, Львів, Київ, Івано-Франківськ, Луцьк, Чернігів і ще багато міст… Усе це міста, які підпали під удар. Це жах, це просто жах. Пишу й у мене руки трусяться… Я так сумую за своєю домівкою, кімнатою, іграшками, речами… Але найбільше – за бабусями, дідусем, друзями, вчителями…
Сподіваюся, це скоро закінчиться й писатимемо про нашу, українську перемогу! Ми всі повернемося додому, підемо гуляти на Хрещатик, поїдемо до Криму, Одеси, Львова, Тернополя, Івано-Франківська, Чернігова, Маріуполя… І радітимемо кожній мирній хвилині!
Війна нас змінила. На всі 180 градусів.
Марта ВАДЗЮК.
Київська область